Я вірю, що люди, всі без винятку, по своїй природі добрі. Ми від народження наділені радістю давати і приймати співпереживання. Ніхто з нас не народився злим, жорстоким, цинічним. Такими ми стали. Як так відбувається, що ми втрачаємо здатність любити і співпереживати? Ми ростемо і спостерігаємо світ дорослих людей, зчитуємо батьківські послання, про те, як потрібно виживати (боротись, підлаштовуватись чи втікати), яким є світ (місцем, сповненим чудес чи небезпечним і жорстоким), чого чекати від інших людей (прийняття чи ворожрсті). А подорослішавши, ми ховаємось за такими формами спілкування, які знов і знов відчужують нас від своєї природи. Ці форми відчуження бувають такими:
- Моралістичні судження.
Люди, які відповідають нашій системі цінностей – хороші, інші – погані. «Ти – егоїст, з тобою неможливо спілкуватись». «Ти лінива, зла, дурна, це неприйнятно». Звинувачення, образи, різкі зауваження, критика, порівняння і діагнози – все це форми засудження. Насправді критика інших – це наша спроба описати власні потреби і цінності. Якщо мій партнер хоче уваги і ласка – він залежний і капризний, коли я хочу ласки і не отримую – партнер холодний і байдужий. Коли хтось запізнюється – він безвідповідальний, коли чекають пунктуальності від мене – вони зануди і педанти. Прикро те, що така спроба сказати про свої потреби призводить лише до опору і ще більшого відчуження.
Сюди ж можна віднести формулу «хто чого заслуговує», якою ми готові вершити долі інших як бог.
Мати власну систему цінностей – нормально, судити по ній інших – ні. Замість узагальнення «насилля – це погано», спробуйте говорити: «Я вважаю насилля поганим і стараюсь вирішувати конфлікти в мирний спосіб». Сортування людей і їх оцінка лише поглиблюють насилля.
- Порівняння.
Як зробити себе нещасним? Дуже просто – частіше дивіться Інстаграм і порівнюйте себе з відомими блогерами. Порівняйте власну зовнішність, добробут, стосунки і ви гарантовано відчуєтье власну нікчемність. Кожен 2 мій пацієнт прийшов в депресію саме им шляхом.
- Відмова від відповідальності. Я роблю це тому, що так ПОТРІБНО – фраза далека від особистої відповідальності. Ви можете заперечити: «але ж є справді речі, які я повинен робити – ходити на роботу, доглядати дітей, дотримуватись правил дорожнього руху». Спробуйте подивитись на це інакше – я вирішив працювати за цим графіком, завести дітей, сісти за кермо – я взяв цю відповідальність, ніхто мені її не нав’язав. Якщо прискіпливо подивитись на власне життя, то більшість з цих «повинен» можна або не робити взагалі (делегувати, відмовитись, попросити про допомогу), або робити їх з відчуттям власного вибору, а не обов’язку. В фашистської армії була мова, яка називалась Amtssprache (бюрократична мова), яка дозволяла відповідати «мені довелось вбити, тому що таким був наказ». Ми стаємо небезпечні, коли не усвідомлюємо власної відповідальності за свої дії, емоції і почуття.
Ми відмовляємось від відповідальності за свої дії, коли приписуємо їх:
– якимось безликим силам «я прибрала, тому що так було потрібно»
– нашому стану, діагнозу, історії: «я п’ю, тому що я алкоголік»
– діям інших: «я вдарила дитину, тому що вона вибігла на дорогу»
– диктату: «я брехав клієнту, тому що шеф так сказав»
– тиску групи: «я пішов на мітинг, бо всі пішли»
– бюрократії: «я мушу вам відмовити, тому що така політика компанії»
– нормам поведінки: «я не хочу ходити на роботу, але повинен, бо я батько»
– неуправляємим імпульсам: «я з’їла шоколадку, тому що бажання було сильнішим за мене».
- Висловлення наших бажань як вимог. Вимога явно або приховано загрожує покаранням, тому, хто її не виконає. Ми називаємо це психологічним рекетом. «Помий будь ласка посуд (вимога, завуальована під прохання)». «Я не можу, я змучений». «Ах так, тоді я з тобою не розмовляю!». Прохання відрізняєься від вимоги тим, чи готові ми почути відмову і при цьому не мстити. Ми не можемо заставити когось щось робити.
Повернутись до своєї природної комункації і налагодити теплі стосунки з людьми #це_простіше_ніж_здається. Почати можна з аналізу своєї мови на наявність цих 4 форм відчуження.
